Всередині щось здавлюється, зменшується чи, навпаки, набуває безмежності або ж прогризає незрозумілість. І тоді все стає ще більш неясним, нездоровим чи просто хворобливим.
Так, як і всі наші нещасні органи, котрі ми доводимо до такого стану своєю байдужістю. Щось тисне в грудях. Я не знаю. Не розумію. Не можу. Забагато думок. І жодної чіткої. Але про що? Не ясно. Морозить…
Ніч нагло втискається в тіло. Може – це вона заставляє сприймати цю пусту плутанину.
Лежиш, як покійник в гробі, і лише тоді відкриваються ще незрозумілі почуття за прозорою заслінкою. Ти мрієш?
Ні, лише намагаєшся вивести для себе поняття – що таке мріяти і як це так? Але це не те. Тебе наче сотня кулаків придавлює до старого дивану і впиваються тобі в ту жалюгідну душу…
Трусить…
Душа наче щойно прилетіла із кладовища, де, можливо, і твої предки поховані. Давно…
Далеко…
Тіло немов струмом пробиває і водночас воно безпомічно відпочиває, ніби бачить перед собою ту пустоту, ту шалену пустоту…
Чи вмієш ти взагалі думати?
Мабуть, НІ. Адже коли ти думаєш, то це має хоч на щось опиратись чи чогось стосуватися. А це – лише дика пустота(я знаю, ти пам’ятаєш, що мені затишно в пустоті…)
Забувається усе. Переповнює незрозумілість і прагнення усвідомлення. А ще…
Хочеться плакати.
Безмежно довго.
Квітчастими сльозами.
