Останнім часом "наша" державна влада здійснює вельми не популярні кроки. По всій державі скорочуються робочі місця, закриваються медичні заклади, змімають з маршрутів поїзди. I ось нещодавно дані тенденції докотилися і до нашого містечка. Ситуація з поїздами вам відома, але хочеться зачепити ще болючішу тему, яку на мій погляд трохи замовчують, і мовчимо в першу чергу ми самі. Напевно це наш український менталітет (наша хата скраю - нічого не знаю).

Проводячи моніторинг інтернет на наявнісь новин чи згадок про наше місто часом випадково натрапляю на відгуки подорожучих і туристів про наше місто. Пам'ятаю кілька місяців тому публікував схожий репортаж із ЖЖ. Цього разу мені на око потрапив щоденник Андрія Бондаренка, у якому він ділиться про власні враження про відвідування Копичинців. За "детальніше" авторський текст та фотографії.

За короткий період на сайті розгорнулась широка дискусія з приводу свободи слова. Мається на увазі вільне висловлювання в коментарях. Кому дозволити коментувати і на яких підставах? Було написано декілька статей, на які надійшло багато коментарів. Думки і бажання розходяться, тому вирішив і собі втрутитися в дискусію, бо не все з запропонованого адміністраторами даного ресурсу вважаю потрібним.

Давно не писав на сайт. Дивлюся розгорнулася велика дискусія з приводу анонімності дописувачів та цензури. Коментарі майорять думками та висловлюваннями. Судячи з усього тема є цікавою для нашого копичинецького суспільства. Мене вона також сколихнула. Хотів був надати свій коментар з цього приводу, але, трохи замислившись, вирішив не пошкодувати часу і накрапати цілу статейку. І вам буде цікавіше читати, і мені нагода повправлятися у красномовстві.

Бандері ні до чого реабілітація в очах денаціоналізованої маси та звання Героя України від вчорашніх стукачів і сексотів. Квіти, ритуальні промови та нудні сірі обличчя бюрократів в вишиванках викликають в нього блювоту та зневагу. Бандеру не можна купити.

От недавно мені до рук потрапив експонат даної "книжки". І я просто обурений. В місті немає куди написати, лишається один інтернет. А справа піде про книжку, яку нещодавно випустила школа-гімназія. Розумію, що статті подібного змісту негативно впливають на весь сайт, але іншого виходу я просто не бачу.

 1. Степ

Кургани скіфські, наче вої
(До них я ще з дитинства звик),
Віки стоять, мов на сторожі.
Я духом їхнім весь проник.
На тлі минулого бентежить
Закрай у серця сивий степ.
Іду-іду в його безмежність,
Там думка в злеті — до небес.

Усміхніться

Надивився дід реклами
Про пляжі і море.
— Давай, бабо, я поїду,
Забуду все горе.
Наберуся свіжих сил
Та позасмагаю,
Куплю тобі сувенірів.
Скільки жити маю?

Про обласну громадську організацію «Самодопомога», що в Тернополі поблизу технічного університету, ми довідалися з телепрограми TV-4. У ній ішлося про те, що саме там можна без проблем і безкоштовно отримати інвалідний візок. Не зовсім повірили, але звернулися, бо мій старий візок зламався, а я після інсульту не можу самостійно пересуватися.

 Глибоко вражена, схвильована і водночас подивована відвідинами Почаєва, бо навіть не могла собі уявити такого стану речей. Таке багатство, така краса на нашій землі — і не наші! У лаврі все російською мовою, навіть старці милостиню просять російською. А от шкребуть, миють, підмітають, газони спушують вже українці. Точно, як писав Шевченко: «варшавське сміття, грязь Москви».